Главная страница
Навигация по странице:

  • Основні концепції політичної влади.

  • Форми та механізм політичної влади.

  • Демократія як форма і спосіб організації суспільно-політичного життя. Сутнісні риси демократії та демократичні критерії вла ди.

  • Виборність основних органів державної влади.

  • У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телебаченням.

  • политология 4. Політична влада як системоутворюючий чинник політичної системи та інструмент політики


    Скачать 41.4 Kb.
    НазваниеПолітична влада як системоутворюючий чинник політичної системи та інструмент політики
    Анкорполитология 4.docx
    Дата13.09.2018
    Размер41.4 Kb.
    Формат файлаdocx
    Имя файлаполитология 4.docx
    ТипДокументы
    #23520

    Тема 4. Політичне життя суспільства

    1. Політична влада як системоутворюючий чинник політичної системи та інструмент політики.

    Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

    Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її — крато-логами. Політологи по-різному тлумачать поняття «влада». Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.

    Політична влада — здатність І можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об´єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

    Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

    Поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

    Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов´язкових для всього населення.

    Державна влада функціонує за політико-mepumopiальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

    Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з´ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебуває?); форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

    Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб´єкт і об´єкт.

    Суб´єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об´єкт. Існує думка, що поняття «суб´єкт влади» і «носій влади» нетотожні. Суб´єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб´єктів. Згідно з нею суб´єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

    1. Первинним суб´єктом за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб´єктами влади є великі групи населення, об´єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

    2. Вторинні суб´єкти носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб´єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов´язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

    Об´єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб´єктів політики. До розуміння об´єкта влади треба підходити діалектичне, оскільки певні суб´єкти і об´єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб´єктами або носіями

    політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об´єктами владного впливу. До об´єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.
           

    1. Основні концепції політичної влади.


    На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

    Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX—III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону — основної регулюючої норми.

    Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

    У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. elite — краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих еліт (“колообіг еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), стверджує, що соціальна нерівність — основа життя. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники критикують цю терію за те, що вона не враховує існування “середнього класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

    Суб´єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин — біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб´єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади — зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

    Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб´єктів, правил “політичної гри” тощо.

    Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.

    Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав´язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.


    1. Форми та механізм політичної влади.

    Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об´єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

    Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб´єкта правління. До них належать:

    — монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

    — тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

    — аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

    — олігархія — влада небагатьох багатих;

    — тимократія —- особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;

    — теократія — влада церкви;

    — охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

    — демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

    Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократи (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

    Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

    — наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

    — волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

    — обов´язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

    — соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпечення).

    Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв´язку суб´єкта і об´єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

    — інтегративна (полягає в об´єднанні соціально-політичних сил суспільства);

    — регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

    — мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

    — стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

    Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади:

    1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

    2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

    3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному и політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його провідниками.

    4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

    5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

    6. Державна влада принципово пов´язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов´язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

    Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.


    1. Демократія як форма і спосіб організації суспільно-політичного життя.

    Сутнісні риси демократії та демократичні критерії влади.
    Як соціальне явище демократія виникла разом із появою держави, що прийшла на зміну первіснообщинній формі організації суспільного життя. Характерною ознакою демократії є її еволюційна зміна та розвиток. Кожному історичному типові держави,   кожній  суспільно-економічній  формації  відповідала  своя   форма демократії.

    В історії політичної думки людства спостерігаємо спроби осягнути сутність, зміст явища демократії за різноманітними його формами прояву. Саме різноманітність форм прояву демократії, що пов’язано із розвитком та ускладненням політичного життя суспільства, обумовлює плюралізм підходів до визначення і розуміння демократії.

    Осмислення феномену демократії започаткував давньогрецький філософ Платон. Значно пізніше, (кінець середньовіччя – початок Нового часу) Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо сформулювали класичну теорію демократії. В кінці XIX ст. та в XX ст. в цілому поширились численні концепції демократії. А саме, плебіщітарна, вождистська теорія демократії М.Вебера; партисипітарна концепція демократії (Дж.Алмонд, С.Верба); концепція плюралістичної демократії (Г.Ласкі, М.Дюверже, Р.Дарендорф); теорія поліархії Р.Даля; теорія корпоративної демократії; елітарна теорія демократії.

    В більшості сказаних концепцій та теорій, незважаючи на плюралізм підходів, визнається, що відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи, влади (т.б. за участю обраних представників народу) є основною характеристикою демократії

    Пряма (безпосередня) демократія — порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян. До форм прямої демократії належить: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, все народні обговорення питань державного життя.

    Представницька демократія – порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

    Оцінка зрілості суспільства, визначення напрямків його подальшої демократизації можна здійснити лише на основі знання критеріїв (ознак, показників) демократії. Загальноприйнятим та найбільш важливим серед критеріїв вважається наступний, а саме: можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні як державних, так і громадських справ. Вказана можливість не може існувати без наявності фундаментальних прав і свобод людини, що становлять зміст ще одного із основних критеріїв демократії. Закріплені конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії.

    Надзвичайно важливим для демократизації суспільства є втілення в життя принципів демократії. До них загальноприйнято відносять: влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль.

    Перехід України до демократії має наступні особливості і проблеми: по-перше, в порівнянні із країнами Зх. Європи та США в Україні перехід здійснюється в умовах розвалу економіки, падіння рівня життя населення, правової безмежності і т.ін. Це обумовлює дрвоєрідну мету: демократизувати суспільне життя та створити ринкову економіку;

    по-друге, слід відмітити проблему відсутності безпосереднього зв’язку між ринком та демократичним політичним устроєм, що ускладнює реалізацію двоєрідної мети. Не всі елементи ринкової економіки сприяють появі та зміцненню демократичних інститутів та структур;

    по-третє, в Україні перехід до демократії характеризується стрибкоподібністю, ініціацією зверху, актині соціальні перетворення нерідко змінюються періодами застою, відкочуванням від уже досягнутого.

    Результативність демократизації в Україні нерідко паліативна і в будь-якій момент може бути перекреслена вольовими рішеннями владних структур.

    Демократія - (від старогрецького DEMOS - народ і CRUTOS - влада) - народовладдя - це одна з основних форм пристрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень по більшості; ідеал суспільного пристрою: свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність і т.д.; соціальний і політичний рух за народовладдя [1]. З моменту виникнення демократія пов'язана з державою, а значить з примусом, і в кращому разі є владою більшості над меншістю, а частіше всього формою правління добре організованої привілейованої меншини, більшою чи меншою мірою підконтрольної народу.
    Демократичний режим - характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяє йому робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу.
    Характерні риси демократичного режиму:
    1) Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори повинні бути чесними, змаганнями, регулярно проводяться.
    2) Періодична виборність основних органів держави. Уряд народжується з виборів і на певний, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб вона спиралася на виборний уряд.
    3) Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, зовсім не недостатнє. Лише поєднання правління більшості і захист прав меншості складають один з основних принципів демократичної держави. Якщо ж відносно меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти і чесності виборів і зміни законно вибраного уряду.
    4) Рівність прав громадян на участь в управлінні державою: свобода створення політичних партій та інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад у державі.
    Демократичні держави різні, але всі вони мають загальні об'єднуючі риси: народовладдя - тобто визнання народу джерелом влади, сувереном; уряд засноване на згоді керованих; правило більшості; правило меншини; гарантії основних прав людини; вільні і чесні вибори; рівність перед законом; справедливе судочинство; конституційне обмеження уряду; соціальний, економічний, ідеологічний і політичний плюралізм; цінності співпраці і компромісу.
    Сучасна демократія - це представництво інтересів, а не станів [2]. Всі громадяни в демократичній державі, як учасники політичного життя рівні. Рівність ця двоякого роду - рівність перед законами і рівність політичних прав. Сучасна демократична держава - це держава правова, в якому на практиці здійснено розділення трьох властей і створені реальні механізми захисту прав і свобод громадян.

    Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації.

    Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.
       Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.
       Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостатньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітингових емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згубні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від початку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має теза про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпорядкування її волі більшості».
       Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб´єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.
       Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко її обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, виникає реальна загроза переродження демократії в диктатуру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі політичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.
       Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах ». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують допомоги.
       Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократичному суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.
       Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. Проте решта обмежень у виборчих правах (за національною, релігійною, статевою, майновою, професійною та іншими ознаками) явно суперечать природі демократії. Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.
       Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.
       У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телебаченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств. Іншими словами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політичних організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гласності відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть бути притягнені до судової відповідальності за її перекручення, поширення недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на звичайних громадян, а також за розголошення державних таємниць. Але демократія не допускає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засобах масової інформації.
       Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.
       Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи. Для цього необхідно використовувати ті інститути демократії, які витримали випробування часом, модернізуючи їх у разі потреби, рішуче відмовлятися від форм демократії, які не відповідають конкретно-історичним умовам; створювати нові демократичні інститути для сприяння розвиткові самоуправ-лінських засад у державному і громадському житті.
       Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж цінності демократії значно переважають її негативні наслідки. Так, демократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих недемократично піддаються оперативній корекції, забезпечують зворотний зв´язок і вчать громадян мистецтву управління на власному досвіді.
       Великою загрозою для демократії є вульгарне ототожнення її з уседозволеністю та безвідповідальністю. Нерозуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну небезпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, свавілля і влади натовпу (охлократії). Ще Платон застерігав, що найбільша свобода може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою, натовпом, який керується лише інстинктом. Про це ж попереджав і Аристотель, називаючи охлократію найгіршою з усіх форм правління. Як свідчить історичний досвід, демократія, яка трансформується в охлократію, неминуче прямує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опиратися на законність і владу, яка її забезпечує.
       Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпечним. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може, залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих демократичних норм.
       Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв´язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб´єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.
    написать администратору сайта